РОНДО. СЮЇТА

 Рондо — одна з найдавніших музичних форм. Її назва прийшла із середньовічної Франції, де словом «рондо» називалися пісні-хороводи (від слівrondeau — кало і ronde — хоровод). 

Солісти - заспівувані виконували мелодію на різні строфи тексту, а хор повторював приспів, у якому не змінювалися ані слова, ані музика. 

Від цих хороводів і бере свій початок рондо — своєрідний жанр і відповідна форма побудови музичного твору. 

Починається рондо з головної теми, яку називають рефреном (із французької мови «приспів»). 

Упродовж рондо рефрен повторюється не менше трьох разів, чергуючись з іншими музичними епізодами, контрастними за характером музики. 

У формі рондо написано багато інструментальних п’єс у народному стилі, — бадьорих і жвавих.

Рондо — жанр камер но-інструментальної музики; твір, форма якого будується на зіставленні теми та кількох контрастних епізодів.

У різних національних культурах тієї чи іншої історичної доби існували свої норми зіставлення і взаємозв'язку окремих частин рондо. 

У початковий період розвитку жанру виникло куплетне (старовинне) рондо. 

Воно було однією з улюблених форм французьких і німецьких клавесиністів. 

Здебільшого йдеться про програмні п’єси найрізноманітнішого характеру, переважно мініатюри. 

Цю форму композитори використовували і для написання танців.

У класичну епоху рондо досягло найвищого розвитку, до цього жанру зверталися В.-А. Моцарт, Л. ван Бетховен.

Будується рондо на двох принципах: контрасту і повторюваності (репризності). 

Утворилася форма рондо, подібно до варіацій, — від народної музики.

Пригадайте, як будується куплетна форма в піснях.

Слова заспіву щоразу змінюються, а приспів залишається незмінним (і мелодія, і слова). 

А тепер уявіть, що народні музиканти захочуть перекласти цю пісню на мову інструментів і зіграти її без слів. 

Очевидно, для того щоб відтворити будову пісні, щоразу доведеться оновлювати музику «заспіву» (наприклад, доручати її виконання різним інструментам) і зберігати незмінним «приспів», виконуючи його всім ансамблем.

Я у світі музики: сприймаю, розумію

Вольфганг Амадей Моцарт, Соната № 11 ля мажор для фортепіано (частина /// «Рондо в турецькому стилі»).

Скільки разів звучить рефрен у рондо? Який характер музики? Як композитор імітує звучання військового «оркестру яничар»?

МУЗИЧНИЙ КАЛЕЙДОСКОП

Австрійський композитор Вольфганг Амадей Моцарт 

написав кількасот музичних творів, та найвідомішою і найулюбленішою народами різних країн стала мелодія «Турецького маршу».

Автор назвав цей твір «Турецьке рондо, або Рондо в турецькому стилі». 

То ж чому нині ми знаємо це рондо як «Турецький марш»?

У 178З р. В.-А. Моцарт написав музичну композицію під назвою Соната для фортепіано 11 ля мажор, що складалася з трьох частин. 

Перша частина — тема з варіаціями; 

друга — менует; 

третя — «Турецьке рондо, або Рондо в турецькому стилі». 

Саме ця частина Моцартівської сонати здобула в ті часи неабиякої популярності у виконавців і слухачів. 

Музика нагадувала турецькі військові марші.

П. Фролов. Турецький марш стукає по дахах (фрагмент)

У давні часи збірку, яка складалася з окремих п'єс, називали сюїтою.

Сюїта — жанр камер но-інструментальної музики; твір, що складається з різних частин, об’єднаних спільним задумом чи ідеєю.

Іноді для позначення такого твору композитори використовували інший термін — партита. 

Історично першою старовинною сюїтою була танцювальна, яку писали для одного інструмента або оркестру. 

Спочатку б ній було два танці: велична павана і швидка гальярда.

Поступово композитори почали вводити в інструментальні сюїти інші танці, наприклад, алеманду, гавот, буре, менует, сарабанду, жигу, куранту. 

Усі ці салонні танці виконували на балах при королівських дворах Європи.

Згодом композитори, зберігаючи головні особливості цього жанру — циклічність побудови й контрастність частин, дають їм інше образне тлумачення. 

Танцювальність стає необов'язковою ознакою. 

У сюїті використовується най різноманітніший музичний матеріал, нерідко и зміст визначається програмою. 

При цьому танцювальна музика не зникає із сюїти, а навпаки, у неї вводяться нові, сучасні танці, наприклад,

«Ляльковий кек-уок» із сюїти К. Дебюссі «Дитячий куточок».

Нині доволі часто з'являються сюїти для симфонічного оркестру, укладені з музики до театральних вистав, наприклад, загальновідома й улюблена багатьма програмна сюїта Е. Гріга «Пер Гюнт».

Укладають сюїти з музики до балетів («Лускунчик» і «Спляча красуня» П. Чайковського, «Ромео і Джульєтта» С. Прокофьева), опер («Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова), до кінострічок («Гамлет» Д. Шостаковича).

У вокальних сюїтах поряд з музикою звучить і слово. Отже, сюїта — це жанр, що може належати і до камерно-інструментальної, і до вокальної та симфонічної музики.